By 
Україна по-новому подивилася на придністровський конфлікт після 2014 року. До цього часу її позиція щодо Придністров’я була доволі поблажливою. Свого часу навіть існувала україно-російська угода, відповідно до якої Росія здійснювала транзит військ до Придністров’я через територію України.
Безумовно, абсолютні паралелі між придністровським конфліктом і російсько-українською війною недоречні, адже конфлікт у Придністров’ї розвивався в інших історичних умовах. Від початку придністровський сепаратизм позиціонував себе як рух за збереження СРСР.
В основі конфлікту лежали суперечки між республіканською партійно-господарською номенклатурою, що прагнула за підтримки національно-демократичних сил отримати більше незалежності від центрального керівництва та партійно-господарської верхівки, яка була зав’язана на інтереси союзного центру.
Проте є й дещо спільне у цій історії — методи, якими Росія розпалює конфлікти в інших країнах.
Формально придністровський конфлікт почався з мовного питання, коли Республіка Молдова ухвалила закон про мову. Нічого поганого у цьому документі не було, адже він визнавав російську мовою міжнаціонального спілкування. Однак той факт, що молдовська була оголошена державною мовою і переведена на латиницю, сприйняли у Придністров’ї як приклад румунізації — готовності Молдови «лягти» під Румунію. «Призначенці» з підприємств союзного значення, які підпорядковувалися Москві, використали цей факт для консолідації місцевого населення і протиставлення його решті країни.
Мабуть, усі чули, що в 2015 році в Одеській області була задекларована спроба проголосити Бесарабську республіку. Це питання зовсім не нове, і ще в 1990—1991 роках, поряд із Придністров’ям і Гагаузією, почали розвиватися рухи і на півдні Одеської області, де компактно живуть болгари і гагаузи.
У жовтні 1991-го навіть планувався з’їзд депутатів усіх рівнів задністровських районів Одеської області. Враховуючи досвід Придністров’я та Гагаузії, він міг завершитися лише одним – проголошенням Бесарабської республіки. З невідомих мені причин, цей процес був загальмований і, скажімо так, обмежився територією сусідньої Молдови.
В 1992 році Молдова після тривалих спроб вести переговори, надавати статус вільної економічної зони та багато іншого, спробувала збройним шляхом відновити конституційний лад, що призвело до ескалації конфлікту, піком якого стали події в місті Бендери. Лише завдяки безпосередньому втручанню російських збройних сил, які прийшли на допомогу… Треба згадати, що і все озброєння, так само, як і на українському Донбасі, постачалося з російської 14-ї армії різним угруповуваннями, які створювалися в Придністров’ї.
Методи, якими діяла Росія у Придністров’ї й якими вона діє на Донбасі — схожі, а саме:
- Активне застосування іррегулярних військових формувань, які підтримуються і озброюються Росією (гвардія, ополченці, козаки). На жаль, тоді на боці придністровських сепаратистів воювали також загони Української народної самооборони (УНСО).
- Ведення інформаційної війни:дискредитація керівництва держави, її збройних сил і правоохороних органів усередині країни та за її межами, формування негативного ставлення до спроб держави відновити контроль над сепаратистськими регіонами. Спочатку Молдова програла інформаційну війну, а згодом — і звичайну. Звісно, тоді не було інтернету, соціальних мереж, але було достатньо російського телебачення, яке було головним джерелом інформації, зокрема й для України. І тоді багато українських громадян завдяки цьому співчутливо ставилися до Придністров’я.
- Безпосередня участь збройних сил РФ у бойових діях як у Придністров’ї, так і на Донбасі. На відміну від Придністров’я, Росія щодо України застосовує ще й економічні санкції та терористичні акти.
Російська пропаганда як тоді, так і зараз, використовує одній й ті самі методи ведення інформаційної війни:
- Дегуманізація противника. Для порівняння, російські наративи: «Молдавські військові зґвалтували випускниць класу в Бендерах» — «Націоналісти грають у футбол відрізаними головами «Беркуту»; «Молдавани ріжуть жінок на пилорамах, спалюють живцем людей» — «Українські карателі розіп’яли хлопчика у Слов’янську на очах у матері»; «Молдавські військові використовують міни-пастки у вигляді дитячих іграшок» — «Українські школярі вбивають снігурів як символ Росії, захищаючи «синьо-жовтих синиць».
- Маніпуляція історичними фактами.Наприклад: «Придністров’я відстоює молдавську мову від румунізації» — «Українців та українську мову вигадав Генеральний штаб Австро-Угорщини під час Першої світової війни для послаблення Росії»; «Придністров’я має традицію державності — Молдавську АРСР у складі УРСР» — «Українська мова — це сполячена російська»; «У період Великої Румунії румуни пригнічували молдаван» — «На Україні триває війна проти православ’я, яку ведуть уніати, протестанти та розкольники», «Україна з’явилася за бажанням Леніна», «Хрущов подарував Крим Україні».
- Заяви про те, що на боці урядових військ діють іноземні найманці.Наприклад, оповідання Олександра Крилова «Сучка» про «литовську снайпершу» або матеріали на кшталт «На боці молдавських військ воюють румунські солдати» чи «На боці Києва воюють поляки, американці та араби», «У лавах ЗСУ воюють і гинуть кадрові офіцери країн НАТО», «Негри на БТР».
- Прагнення представити боротьбу сепаратистів як продовження «Великої вітчизняної війни», а відновлення конституційного ладу і боротьбу з тероризмом — агресію однієї держави проти іншої. Наприклад: «Придністровці воюють проти румунської агресії та румунських фашистів» і «ДНР та ЛНР воюють не проти України, а проти бандерівців та нацистів»
- Акцент на народному характері конфлікту. Зокрема, на сторінках видання «Аргументи і факти» опублікували репортаж про те, як козаки, що не мають зброї, використовують рогатки, щоби закидувати гранати на другий берег Дністра.
- Використання лексики радянських часів (в Україні це «хунта», «карателі», «нацисти», а стосовно Молдови використовувалися гасла, що вони воюють проти румунських фашистів).
Comments