«Що вмієш – на плечах не носиш, а в житті згодиться…»

Восени цього року Наталія Очеретна стане трактористкою

Пригадуєте слова Павла Тичини з «Пісні трактористки» «Дим-димок од машин, мов дівочі літа…». Майже дев’яносто років тому поет  віршовано описав факт,  як Олеся Кулик тікала від мами на курси трактористів. Було це в Миргородській МТС на Полтавщині. Сьогодні ж дівчина-механізатор – не дивина. І зовсім скоро до них приєднається ще одна – Наталія Очеретна з мальовничого села Коси Могилів-Подільського району. Зараз вона навчається в Мазурівському аграрному центрі професійно-технічної освіти.

29 юнаків і вона одна

На противагу героїні вірша Павла Тичини, Наталії ніхто не перечив у виборі професії. Її підтримав чоловік Іван, мама Альона Валеріївна, а напутнє слово сказав директор ФГ «ВІС-57» і «за сумісництвом» дід чоловіка Івана Іван Станіславович Вонсович: «Йди і вчися, поки молода. Все, що вмієш – на плечах не носиш, а в житті згодиться…».

Наталії не треба було двічі повторювати. Вона з тих, хто вміє на льоту відсіяти зерно від полови і прислухатися до розумної поради. Без зайвих роздумів зібрала документи і вже за два тижні стала студенткою групи трактористів-машиністів, у якій 29 юнаків і вона одна. Програма навчання розрахована на рік і три місяці. Випуск має відбутися в листопаді.

• Ще в школі я виношувала дивну мрію – хочу бути керівником, – ділиться роздумами Наталія. – Звідки вона в мене, не знаю. У нашому роду немає «людей з посадами», а мені чомусь забагалося. Я поставила перед собою ціль і почала йти до неї. Розуміла, що керівник – це туманна перспектива, а вчитися треба тепер і зараз. Після здачі ЗНО вступила на заочне відділення  факультету менеджменту та права Вінницького національного аграрного університету, але вирішила, що цього буде замало, і того ж 2020 року стала студенткою нашої, як її шанобливо називають, «Мазурівської академії». Пішла зразу на третій курс спеціальності «кухар-кондитер». Отримала диплом і пів року працювала за фахом у приватному кафе в Могилеві-Подільському. А потім все зруйнувала епідемія «ковіду» – кафе закрили, і я залишилась без роботи…

Дід чоловіка став для неї рідною людиною    

У червні позаминулого року красуня Наталія Очеретна вийшла заміж за вродливого хлопця Івана Мельника. Скромне весілля відгуляли в Могилеві-Подільському, і там, у квартирі батьків Івана молодята поселилися. Згодом через війну перебралися в село Коси, де фермерує дід Іван, дуже авторитетна для Наталії людина.

• Так склалося в житті, що своїх дідів у мене немає, а тому шанобливо я ставлюся до Івана Станіславовича. Він чимось нагадує мені покійного батька Олександра, який три роки тому відійшов у вічність. І коли я сказала, що хочу залишити прізвище тата як пам’ять про нього, дід Іван теж підтримав мене. У нас із ним взаємна повага. Він називає мене «рідною внучкою», а я його дуже ціную за доброту, щедрість, мудрість, справедливість, надійність… Можна ще багато гарних слів про нього казати, і всі будуть в точку, за цільовим призначенням!

«Стріла Амура» з першого погляду     

З майбутнім чоловіком Наталія дружила аж п’ять років! Познайомилися вони випадково у Чернівцях в кафе, куди вона зайшла з подругою випити кави, а там якраз відпочивав у колі друзів Іван. Дівчина тоді навчалася у дев’ятому класі Мазурівської середньої школи, а він – на першому курсі Чернятинського аграрного коледжу.

Це була доля! Це було кохання з першого погляду. «Стріла Амура» вцілила прямо в серце юної красуні. Це ж які треба мати ніжні й глибокі почуття, витримку і прив’язаність, щоб не зрадити першому коханню стільки років зустрічей і розлуки!

• Ми дружили гарно, чисто, з довірою одне до одного і мали багато спільних інтересів – їздили у великі міста на екскурсії, брали участь у мотофестивалях, проводили вільний час серед Іванових та  моїх друзів. Коли він зробив мені пропозицію стати його дружиною, я, звісно, погодилася. А куди було тягнути далі? (сміється), за мною у черзі на заміжжя ще три моїх рідних сестрички, бо у мами Альони нас четверо дівчат. Від першого її шлюбу я та Олександра, від другого – Іванка та Софійка. Щоправда, вони ще малі, але роки біжать.

Я знаю, що моя мама дуже добре прийняла мого Ваню. Вона каже, що Бог дав їй чотири доньки, а тепер ще й сина. Я щиро рада за них. З першого дня він називає її «мамою», і вона його цінує, як сина.

Гордиться дід Іван внуком Іваном

У Івана Вонсовича невелике, за теперішніми мірками, у Косах господарство. Він тут працював водієм автобуса у місцевому колгоспі, а коли настали непевні часи, зорієнтувався в ситуації і став «самостійником» з розпайованими земельними наділами своїх родичів. Дещо перепало йому з колективного майна, а дещо прикупив із техніки і став сам виживати і земляків підтримувати, які теж віддали йому в оренду свою землю.

Внуком Іваном дід Іван дуже гордиться. Каже, що він – його зміна. «Беручкий хлопець, надійний, тямущий, знає техніку, розбирається в землі. Недарма вивчився на агронома в Чернятині, а зараз ще й набирається знань в аграрному університеті, закінчує четвертий курс. Головне, що він не рветься до міських благ цивілізації, а любить село. До пари йому і дружина, видно, Господь Бог недарма їх звів. Вони навіть схожі між собою. Іван вже вправно коло землі трудиться, а в Наталки це ще попереду, вона свою першу борозну прокладе восени, коли отримає диплом законного механізатора. Я їй тоді уступлю місце в новому тракторі Ньюхоланд, і ми цю подію зафіксуємо на відео, щоб зберегти для нащадків.

У тракторі, наче в кабіні літака      

• Я вже їздила по жнивному полю цим трактором, чоловік сидів поряд, а я за кермом. Відчуття простору аж розпирало, ніби в кабіні літака – все перед тобою, як на долоні, і така потужна машина у твоїх руках! Це як  крила ростуть, а ти летиш. Ці захоплені враження важко передати словами, їх треба пережити.

Не подумайте, що я витаю у небесах і купаюся в мріях, я цілком  приземлена до сьогоднішніх реалій. Як почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, я вимушена була повернутись жити до села. Аби відволікти себе від поганих думок, приходила на наше фермерське господарство і бачила, як хлібороби трудяться. І на моє здивування, це все виявилось дуже цікавим. Адже до кінцевого  результату – хліба на столі, треба пройти багато різних етапів: оранка, підготовка грунту, затримання вологи, культивація, посів, внесення поживи для рослин. І  найцікавіше, і найвідповідальніше – жнива!

От після цих споглядань збоку я й завела з Іваном Станіславовичем мову про те, що було б чудово  стати трактористкою, але, на жаль, це не жіноча професія, а він, відклавши вбік свої справи,  глибокодумно поглянув на мене  і порадив йти вчитися.

Так з легкого його благословення я знову стала студенткою.  Чи шкодую  про своє рішення? Ні і ще раз ні! Цікаво, що чоловіки можуть працювати кухарями, перукарями і навіть майстрами манікюру, а чому жінка не може бути механізатором? Сьогодні ж не така техніка, що була колись, і куфайка тракториста не пропахнута соляркою, і руки його не весь час у мазуті.

Нехай це не звучить дуже  піднесено, але немає більшого задоволення і радості більшої, ніж бачити, як земля вдячно відповідає на твою працю щедрими врожаями. Ти не тільки годуєш свою власну родину, але й забезпечуєш добробут усієї країни. А це вже той самий патріотизм, до якого можна рукою торкнутися. У цей надскладний для рідної України час усвідомлюєш, що їй потрібно багато чого, і спеціалістів-трактористів також.

З нетерпінням чекаю того моменту, коли зможу виростити своїми руками врожай, відчути себе справжнім господарем на землі!

З підказки Сергія Панасюка

Було б несправедливо не згадати у цій розповіді про людину, яка мене познайомила з Наталією Очеретною. Це – Сергій Миколайович Панасюк, викладач Мазурівського аграрного центру професійно-технічної освіти, давній шанувальник “Вінниччини”.

Він зателефонував і сказав, що у групі №16 «підкорює механізаторські вершини єдина серед хлопців дівчина. І до того ж вона дружина внука мого давнього приятеля Івана Станіславовича Вонсовича. Думаю, що це гарна тема для газети…».

І справді, Сергій Миколайович не помилився. Я щиро вдячний йому за знайомство з такою незвичною сьогодні родиною.

Всім нам успіхів! Все буде Україна!